Початок для сенсу життя
-Марк ну ти скоро? Збираєшся довше аніж люба дівчина.
-Каже та,яка тільки всілася після 3 годин перед дзеркалом.
-Ой іди ти!Сказала я та вдарила Марка по плечу.
-ей,чого ти,краще допоможи мені завʼязати краватку.
-Ой-ой-ой. Я стала перед Марком і взяла краватку. Зав'язувати краватки я навчилася ще в дитинстві, бо молодшому братику постійно доводилося допомагати, а в батьків і без того було повно справ. Я швидко з цим впоралася і відійшла, щоб поглянути, як усе виглядає загалом.
— Мені здається, ти виглядаєш трохи неохайно. Давай я зроблю тобі зачіску, а то якесь опудало.
— Ну, допоможи мені,Елі.
— Сідай.
Марк сів на ліжко, а я, взявши гребінець, стала позаду нього і почала розчісувати це русяве волосся.
Я ніколи не була закохана в Марка, він був моїм другом. Він був красивим, і за ним бігало багато дівчат. Я ніколи цього не розуміла, адже захоплюватися кимось лише через зовнішність, не знаючи, що в нього всередині, здавалося мені дивним.
— Ай, боляче! Обережніше, Чебурашко!
Я тут же вирвалася з роздумів і штовхнула його коліном у спину. Волосся дозволяло зробити маленький акуратний хвостик або навіть гульку. Я вирішила, що найкращим варіантом буде гулька, і впоралася з цим за десять хвилин.
— Приймай роботу.
— Ой, ну дякую.
Ми збиралися на сімейне свято. А точніше, на свято наших двох сімей на честь того, що мій батько купив нову нерухомість. Це був готель на березі Дніпра. Він був великий, але в нього майже ніхто не заселявся, окрім якихось затятих мандрівників або стареньких.
Попри це, в готелі був жахливий ремонт і відверто поганий дизайн, але тато сказав, що я буду допомагати йому зробити так, щоб цей готель жив, а не занепадав з кожним днем. Як він висловився: «Ти мій маленький 14-річний дизайнер».
Я була не найстаршою в сім'ї — у мене був старший брат, якого звали Лев. Йому було 15. Він постійно закривався у своїй кімнаті й ніколи не давав мені знайти з ним спільну мову.
— Еліано, спускайтеся вже, ми виходимо!
— Пішли.
— Хто перший добіжить до вхідних дверей, той і виграв! — сказала я і побігла щодуху вниз по сходах на перший поверх.
Наш дзвінкий сміх лунав по всьому будинку. Марк біг, намагаючись мене обігнати, але я виявилася швидшою.
— Урааа!
— Елі, ти знову мене випередила.
Майже у всьому я перемагала Марка. Це було весело, але іноді мені було його шкода. Пам'ятаю, як ми змагалися, хто з нас довше просидить у крижаній ванні. Марк боровся досить довго, і навіть я почала сумніватися, чи варто мені продовжувати. Але врешті-решт він здався. А після цього ми хворіли, мабуть, тижні три, не менше.
Біля дверей вже стояла вся моя сім'я та сім'я Марка. Мами обговорювали якусь нову картину їхньої спільної подруги, батьки думали, як швидше дістатися до готелю, адже святкувати ми планували саме там. Брат, як завжди, стояв, спершись на двері, і дивився в телефон. А молодший бешкетував із нашим псом.
— Елі, ну ви так довго! Пішли! — нетерпляче сказав Марк. — До речі, у тебе дуже гарний вигляд!
— Дякую велике, тітко Марі!
Ми вийшли з дому й сіли в машину. Я з братами та Марком поїхала в машині моїх батьків, а батьки Марка їхали позаду нас у своїй автівці.
Я замислилася. Коли почалася війна, ми з Марком мало не розлучилися, але його батьки вирішили залишитися й нікуди не їхати.
Ми їхали приблизно пів години. Коли прибули на місце, я вийшла з машини й одразу ж заплуталася в своєму довгому платті. На щастя, Марк не дав мені впасти й підтримав за талію.
— Дякую, а то я впала б цим супер-красивим личком у бруд.
— Я більше переживав за плаття, — засміявся Марк і вийшов слідом за мною.
Ми підійшли до входу в готель, і звідти доносився приємний аромат їжі. Зайшовши всередину, ми побачили інтер'єр, ніби з XVIII століття, можливо, навіть у стилі бароко. Я вже знала, що зроблю з цим дизайнерським рішенням.
Сьогодні готель був зачинений, і найближчий місяць він теж не працюватиме. Ми присіли в холі, і нас зустріла бабуся Тома. Вона привіталася та міцно обійняла кожного з нас.
— Зараз принесу страви.
Ми усміхнулися та почали обговорювати, що можна зробити з цим місцем. Я запропонувала зберегти загальний стиль, але змінити проводку та шпалери, бо вони виглядали дуже старими. Я хотіла, щоб, піднімаючись сходами, відчувалося, ніби потрапляєш у картинну галерею: темно-бордові тканинні шпалери, картини, портрети...
Поки ми обговорювали деталі, бабуся якраз принесла страви. На підносі була запечена качка, навколо якої лежала картопля.
Усі взялися до їжі. Я теж поїла й похвалила бабусю за смачну святкову вечерю.
Попросивши відійти, я вирушила досліджувати коридори готелю. Усе було в пилюці, ніби тут ніхто ніколи не жив. Всього в готелі було три поверхи.
На першому знаходилася рецепція, а поруч, ліворуч від неї, височіла розкішна сходова клітка. Вона виглядала велично, ніби її забрали з якогось театру. Я йшла й милувалася всією цією естетикою.
Піднявшись на другий поверх, я побачила декілька дверей. Було очевидно, що це гостьові номери. Я зайшла в одну з кімнат і побачила щось водночас красиве й жахливо втілене.
Мені здалося, що весь готель можна було б оформити в тому ж стилі, який я хотіла зробити для коридору. Це виглядало б гармонійніше. Такому готелю пасувало щось чарівне, ніби в цьому замку колись жили принцеси.
Кімнати були досить просторими, з красивими вінтажними вікнами. Як потім з'ясувалося, я зайшла в звичайний номер. А попереду мене чекало знайомство з королівським.
Bạn đang đọc truyện trên: Truyen2U.Com